Людмила Пустельник
Пора ставати цинічними реалістами, ще вчора треба було. Як увесь світ давно, поки в нас сиропна романтика з покоління в покоління. “Зате пісні дуже гарні! Й дівчата, й вишиванки”. І дитяча віра, що хтось допоможе, захистить, буде гарантом чогось там – цю гарність і самі в собі плекаємо, і різні “партнери”. Адже вигідна штука. Для всіх, крім українців.
Через те й революцій в нас не було, вважайте, жодної, ні Помаранчевої, ні Гідності, хіба назва. Бо революція – це коли радикальні суспільні зміни, повністю нове замість скасованого старого. Не косметичний ремонт. І вже точно не задля того, щоб перефарбовані стонадцять разів комуністи і бандити не в тюрмах лише зручніше вмостилися на народній шиї.
Так само нема в Україні й громадянського суспільства, бо замість нього все життя – громадянський рух. Дві величезні різниці. Останній – це те, що можна руками помацати. Яскраві, фото аж око милували, Майдани, і купа НДО з видимістю дуже активності на Соросові чи USAID’a гроші з 0 результату. Цього добра в Україні не бракувало ніколи.
Бо відсутнє перше, його не те, що в руках потримати, лише помріяти наразі можна – про безперервну, бодай протягом одного покоління, традицію народовладдя. Це коли суспільство спроможне виробити механізми дієвого контролю за державою, або ж тими, хто її представляє. І серйозно покарати, якщо представляли десь так, як усі українські президенти й іже з ними.
Тільки робити це лише своїми руками, ні на кого чужого не сподіваючись. Без Держадепіських чи їм подібних структур, будь ласка! Бо тільки самим собі найдорожчі та найважливіші, точно не Трампу, НАТО чи ЄС.
З усвідомлення цієї банальності починається реалізм здорових циніків. І заяложене ура-патріотами гасло “Україна понад усе!” заграє новими барвами.
Можливо, в котромусь житті. Коли вріже дуба, нарешті, клятий український романтизм. Бо через нього теж ця війна, розплата за надії на когось.
The post Пора ставати цинічними реалістами appeared first on Українська газета Час.