Щороку 8 травня в Україні, як і в більшості європейських країн, вшановується День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.
Це день, коли ми схиляємо голови в жалобі за мільйонами жертв, згадуємо героїзм і жертовність, осмислюємо уроки одного з найстрашніших періодів в історії людства. Але особливої ваги ця дата набуває для українців саме зараз — у час, коли війна знову прийшла в наш дім.
Друга світова: трагедія, що торкнулася кожної родини
З 1939 по 1945 рік світ пережив глобальний катаклізм, що забрав понад 60 мільйонів людських життів. Україна — одна з найбільш постраждалих територій. Війна прокотилася нашими землями двічі — під час наступу й відступу армій, залишаючи по собі випалену землю, руїни міст і сіл, мільйони загиблих і скалічених людських доль.
За підрахунками істориків, понад 8 мільйонів українців загинули під час Другої світової. Серед них — військові, партизани, євреї, що стали жертвами Голокосту, остарбайтери, замордовані в концтаборах, мирне населення, що загинуло від обстрілів, голоду, катувань.
Українці боролися з нацизмом у складі Червоної армії, у лавах Української повстанської армії, у загонах Руху Опору по всій Європі. Попри відсутність власної державності, наш народ зробив неоціненний внесок у перемогу над злом.
Пам’ять без пафосу: правда замість міфів
З 2015 року Україна на державному рівні відмовилася від радянської моделі святкування “9 травня”, яка була побудована на культивуванні переможного патріотизму, часто з ідеологічним забарвленням. Натомість запроваджено європейський підхід — 8 травня як день пам’яті, а не гучної перемоги.
Ми не святкуємо, а вшановуємо. Не маршируємо, а плачемо за тими, хто загинув. Не прикрашаємо трагедію пафосом, а говоримо правду — про окупацію, репресії, про те, як війна ламала, а іноді й стирала людські життя.
Пам’ятний мак — символ цього дня — червоний, як кров, що пролилася, й тендітний, як саме життя. Він нагадує: війна — це завжди біль, сльози й руїна, незалежно від того, під якими прапорами вона ведеться.
Війна, що не завершилася
Сьогодні, коли Україна знову стала жертвою агресії, історія Другої світової оживає з новою силою. Російська Федерація, яка успадкувала ідеологічну спадщину Радянського Союзу, знову використовує риторику “визволення”, щоб виправдати нові злочини. Під тими самими гаслами, які колись лунали у боротьбі проти нацизму, сьогодні руйнуються українські міста, вбивають мирних мешканців, депортують дітей.
Це знущання з пам’яті мільйонів загиблих. І водночас — доказ того, що боротьба з тоталітаризмом, нацизмом і імперіалізмом не завершена. Вона продовжується — на Донбасі, у Херсоні, Харкові, на фронті, у тилу, в кожному серці українця.
Пам’ять — це наша зброя
Пам’ятати — означає не повторити. Осмислити уроки війни — це не лише справа істориків. Це обов’язок кожного, хто хоче жити у світі, де «ніколи знову» — не просто гасло, а реальність.
Ми згадуємо загиблих не заради минулого, а заради майбутнього. Бо кожна забута трагедія — це потенційне повторення. Кожен викривлений факт — це відчинені двері для нової пропаганди. І кожна фальшива перемога — це ризик нової поразки для людяності.
Ми вшановуємо пам’ять тих, хто воював, хто загинув, хто вижив і проніс через життя біль втрат. Їхній подвиг не підлягає сумніву. Але головне — щоб їхня жертва не стала марною.
Сьогодні ми продовжуємо їхню боротьбу — не лише з нацизмом минулого, а з його сучасними відлуннями. І ми переможемо — бо стоїмо за правду, за свободу, за майбутнє без війни.
Джерело: 0372.ua